Автобіографія

Кожна людина є сумою генетики, виховання та досвіду. Тому почну з початку.

Колись в дитинстві я мріяв стати військовим. Навіть не мріяв. Ні, я просто не уявляв собі іншої долі: всі чоловіки в роду по обом лініям були військовими. З першого класу мене віддали одразу на плавання та до музичної школи. В третьому класі я сказав: “Баста!”, і музичну тему ми з батьками закрили.

В 13 років я вперше потрапив до спортивного клубу “Гермес”. Тоді іще існував зал на Чапаєва 7. Потім курси англійської… Нічого з тих курсів не запам’яталось. Потім знову Гермес. В сьомому класі, коли я повернувся зі школи олімпійського резерву в нормальну, фізик відкрив нам якось двері шкільного комп’ютерного класу. Ооо… В нас був крутєйший комп’ютерний клас: там стояли “Агати”, радянські інкарнації Apple Lisa, здається. Десь в той момент мене навпіл і порвало: я все ще бачив себе виключно військовим, але вже писав якісь програмки.

Далі розвалився СРСР. Для мене це були останні класи школи. Школа сама по собі нічим не запам’яталась, а от поза школою почалось зовсім інше життя. Правда, почалось воно переважно в батьків, але нас теж зачепило: якось взимку був місяць, коли ми їли виключно вівсянку на воді. Без цукру. А для того, щоб заробити бодай якісь гроші вечорами ми з братом сиділи і збирали конструктиви для пожежних сигналізацій. Мабуть, це з тих самих пір я не дуже люблю ручний труд.

Наступної зими в нас з відра для сміття вже несло цитрусовими: протягом року батьки дуже конкретно взялись за голову і зайнялись митно-брокерською діяльністю. Першими вантажами, які вони оформлювали були, як не важко здогадатись, цитрусові. Митниця тоді брала добро всім, що під руку підвернеться, а не тільки грошима. Спочатку батін курсант, який закрутив цей банановий бізнес, потім турки, які його підхопили, виділяли на хабарі стільки, що митниця все з’їсти не могла. Коротше, якось ми з братом за пів-дня з’їли ящик мандарин. Це трошки більше 14 кілограм. В нас на балконі стояло два ящика, але другий ми їсти побоялись - а раптом діатезик? Наступного дня, пересвідчившись, що ніякий діатезик до нас не прийшов, ми з’їли і другий ящик.

Тут закінчилась школа і ми з моїм однокласником, Женькою Москаленко, два тижні стояли на Республіканському стадіоні біля Планетарію, на точці торгували бананами. Два тижні, без вихідних. З 08:00 до 20:00. В нас була майже ідеальна точка: нам платили зарплатню - 1 мільйон купоно-карбованців на добу, це 10 гривень на сьогоднішні, і плюс ми ще мали на округленні сум. Менше 1000 купюр не існувало, а ціни на банани на нашій точці були від 12000 до 18000 за кілограм. Биті взагалі віддавали за 9000 кіло. На сучасні гроші це гривня двадцять - гривня вісімдесят. Биті, відповідно, 90 копійок кіло. Короче, продавали ми багато і майже на кожному продажу ми мали кілька сотень купоно-карбованців, округлених в свою сторону.

Парадокс: роздрібна мережа, до якої належала наша точка, контролювалась, фактично, бандитами. Але з тих пір я бачив дуже мало торговельних організацій, в яких людей обманювали-б менше ніж в нас тоді. Присвоєння округлених грошей за обман не вважалось, а все інше було суворо заборонено. Начальник мережі особисто їздив кожного дня по точкам з пів-кілограмовою гирькою нульового класу точності і перевіряв ваги. Якщо стрілка відходила від позначки в 500 грам більше, ніж на одну риску - штраф в 500 тисяч. Три штрафи - вилітаєш з роботи. неподалік від нас була іще одна наша точка, на яку взяли колишнього начальника продуктової бази. Наш начальник мережі його особисто бив, коли при перевірці виявилось, що він підкрутив ваги. Бабки, які там зібрались, спочатку дуже обурювались, але коли Олег відірвався від цього барана і пояснив суспільству, що йде, фактично, виховний процес, настрої кардинально помінялись. З тими двома тижнями в мене пов’язано іще кілька веселих історій, але про них іншим разом.

Того-ж літа я поступив в Київський Політех, який невдовзі почали називати Національним Технічним Університетом. Ще за рік до того в мене була альтернатива, куди поступати: історичний Могилянки, кібернетика університету Шевченка або Політех. Але моє особисте захоплення історією почало потроху зменшуватись, а потяг до математики/програмування - збільшуватись. Зірок з неба в математиці я не хапав і батьки переконали мене, що на кібернетику я не поступлю. Тому за рік до вступу пішов я на підготовчі курси. Весняні екзамени провалив. То був рік, коли на природничі спеціальності брали за результатами одного-єдиного екзамену - з математики. До літнього екзамену я готувався місяць: кожного ранку вставав о сьомій ранку, брав пса і йшов на пляж загоряти. О десятій повертався і сідав за математику. Працював з перервою на обід до шостої-сьомої вечора і знову йшов купатись. Тригонометрія, поліноми, основи аналізу та різного роду олімпіадні задачки через пару тижнів вже відлітали від зубів. Через засмагу на екзамені я виглядав, як тільки-що з курорту. Поступив без проблем. Факультет аерокосмічних систем, кафедра Автоматизації експериментальних досліджень. 
Легко провчився два роки і вилетів. Бо забив на все, крім кількох математичних та математично-програмістських курсів. Фізика та основи електротехніки мені іще якось дались, а от метрологія вбила насмерть. Наприкінці другого курсу з’ясувалось, що вона буде нашою профільною дисципліною. Забив.

1996-й рік. В армію не взяли по здоров’ю. Без жартів: на першій медкомісії я ледь не кидався на психіатра, який мені поставив двійку в обхідний лист, де до нього стояли самі одиниці. Але потім мені сказали, що очаківську бригаду спеціального призначення, куди я збирався йти, розпустили. Тому на другому мед. огляді я пред’явив дерматологу свою проблему і мій призов спочатку відклали, а потім, коли кілька різних професорів поставили різні діагнози, і зовсім відмінили: визнали гідним виключно до нестройової служби у воєнний час. Про те, що в 96-у бригаду ніхто розпускати і не збирався, я дізнався тільки через 12 років.

Потім було два роки суцільного сумбуру. Я поновився на ФАКС-і і знову вилетів. Дурь била через край. Найважливішим в той момент був Гермес. Спортивний клуб і за сумісництвом кадрове агентство охоронної контори “Едемо”. Фактично, хороша школа рукопашного бою. В часи розквіту ми охороняли заходи в палаці Україна, палаці Спорту та майже всіх відомих кінозірок та шоуменів-вуменів, що приїжджали тоді в Київ. З того періоду я виніс загальну уяву про охоронну діяльність та глибоке переконання, що задля досягнення результату треба пахати. Треба переступати через себе і свої можливості. Завжди. І від сфери діяльності це не залежить. Для мене досі дуже сильним стимулом є згадки про ті моменти тренувань, коли нам дозволяли кричати щоб на черговий свисток піднятись з ударом або вистрибнути з передпліч на пальці. З того періоду все життя людини від народження до смерті мені видається великим тренувальним лагерем.

В 1998-у я прийшов в Департамент Автоматизації, Зв’язку та Аналізу контори під назвою “Гарант-Сервіс”. Влаштував мене туди по протекції друг. Тому спочатку на мене пацани дивились як на порожнього блатного. Але контора, що займалась і займається по сьогодні фінансовим гарантуванням транзиту товарів через митну територію України, вирішила почати гарантувати іще імпорт. Тому наш начальник департаменту, Валера Марченко, поїхав в Інформаційно-Аналітичне Митне Управління і, завдавши непоправної шкоди печінці, привіз звідти протокол обміну інформацією з митницею. Коли через пару тижнів він спитав, хто розібрався з протоколом і готовий взятись за реалізацію, я був першим добровольцем. Головним спеціалістом був в нас Діма Губернаторов, грамотний та уїдливий. Його вплив навчив мене доводити результати роботи майже до ідеалу. Я пишаюсь тим, що мої системи працювали і працюють роками.

На початку 98-го в моєму особистому житті почався дуже неприємний період: я пішов з дому і почав жити з жінкою, що на той момент була заміжня. З батьками, особливо з мамою, розсварився настільки, що 4 місяці навіть не дзвонив. Винаймав в друга трикімнатну квартиру на Березняках за 150$ на місяць. Моя місячна зарплатня в Гаранті тоді складала 250$, тож щоб зменшити навантаження на мій гаманець я запросив іще пару друзів, які на той момент теж шукали притулку. 75 було платити значно веселіше. В грудні того-ж 98-го я зробив невдалу спробу розійтись з тою жінкою. Спроба провалилась, а через якийсь час вона завагітніла і я, керуючись якимись незрозумілим мені зараз поняттями, сказав їй не йти на аборт. В листопаді 99-у в мене народилась донька. Спочатку ми з її мамою жили окремо, а потім, ближче до пологів, переїхали до її батьків. Мої батьки про народження внучки дізнались, коли Анюті було 8 місяців.

5-го травня 2000-го року помер дід. Це був один з тих людей, на яких тримається світ. Він народився в останній рік Першої Світової. Пережив Голодомор, наступного року пішов в армію. Другу Світову зустрів кадровим офіцером, після війни - кілька років служби в зоні ядерних випробувань. Потім повернувся в Київ. Коли я був зовсім малий, ми ходили з ним на базар купувати смачнющі кавуни по 3 копійки кілограм. Я пам’ятаю, як вони з батьком збирали меблі в нашій з братом кімнаті, як ми ходили його моторним човном від РОПа біля мосту Патона до нас на Оболонь, як він вчив мене рибалити, як розважливо і ґрунтовно він підходив до будь-якої, навіть дрібної, справи. Коли я став старше ми могли тижнями не спілкуватись, але коли його не стало, в мене з душі ніби вирвали величезний шмат. Після звістки про його смерть мене кілька годин трусило. До сих пір болить.

Тоді-ж, в травні 2000-го я звільнився з Гаранта і не пройшовши 4-місячний випробувальний термін в конторі під назвою “Infocom SC”, попав в Infopulse, до товариша Сігова, в підрозділ, який піздніше став “ADIC Україна”. Золотий рік: відрядження в Німеччину, там - службовий готель, додатково цілих 45 марок на добу на карман, робота зі справжнісінькими роботами. Але вершиною був службовий Volkswagen Passat з безлімітною карткою на пальне, друзі за 200 кілометрів, до яких можна хоч кожен вечір ганяти на каву 8-м автобаном повз Штуттгартський аеропорт. Вихідні, що здавались нескінченними. Хайльбронн, Штуттгарт, Мюнхен, Хайдельберг, Страсбург, Ульм, Відень, Париж, Рим. Окремо - айсіківська студентська тусовка в Штуттгарті, в яку мене вписала одна подруга: посиденьки з теревенями на кількох мовах одночасно, тупі витівки, сама ця подруга (досі іноді картаю себе, що як мінімум не переспав з нею, баран) - фантастична фігура плюс цікава співрозмовниця. Тримався з усієї сили, щоби не закохатись в неї, бо я-ж, бачте, одружений.

З мамою моєї доньки ми розписались, коли дитині було півтора року. Відносини, що обтяжували мене ледь не з самого початку, на тлі відряджень в Європу взагалі стали нестерпними, але я старався з усієї сили не показувати цього заради дитини. Вихід знайшов в роботі. Через рік після приходу в Інфопульс німці вирішили, що у відрядження буде їздити тільки наш тім-лідер. Таким чином я одразу втрачав доступ до кімнати з роботами і до машини в Європі. Тому з Адіка я звільнився та пішов у V-Com. Вони тоді займались розробкою системи керування пасажирською автоматикою для київського Метрополітена. Паралельно Дюша запросив мене в смішну контору під назвою Екстрім-телеком, що на 100% відповідала своїй назві. Всю зиму я працював на двох роботах і тягнув ще одну халтуру. Новий Рік зустрічав в Екстрімі. Зроблене мною тоді для V-Com’а з мінімальними модифікаціями досі працює в київському метро.

Далі в мене ніби почало стабілізовуватись особисте життя: я почав більш-меньш нормально спілкуватись з батьками, особливо з мамою, обтяжливість відносин з мамою моєї доньки перестала видаватись такою різкою. Але роботи та контори просто полетіли перед очима: після вікома з екстрімом в 2002-у я встиг попрацювати ще в трьох місцях. Одне з них виявилось знаковим.

… продовження буде